Загрузка..
Вы здесь:  Главная  >  Без рубрики  >  Текущая статья

Батькова стежина

Автор:   /  20.08.2012

Брати на війні

З червня сорок першого, з самого початку війни, брати Майбороди, в той час студенти Київської консерваторії, в довгих чергах біля міського військомата. Німці вже біля міста, і нема часу прискіпливо аналізувати анкетні дані. Мабуть, так міркували і працівники тієї військової установи. Ну, кого зараз цікавить вирок, винесений їх батькові «трійкою» на початку давнього тридцять восьмого? Хоча і щиросердно зізнався у злочині. Били, напевне, на допитах добряче. Звичайні «єжовські перегіби» на місцях. Зупинені і осуджені партією. Вже навіть і слідчі ті самі розстріляні як шкідники і справжні вороги народу. Тим більше, що сам Великий Сталін сказав, що сини за батька не відповідають. І не до Ташкенту сини засудженого просяться, а на фронт. Воювати. А коли що – так і у частині теж особливий відділ існує. Коли в бою не загинуть, кров’ю батькову провину спокутуючи, від своїх кулю у скроню отримають. Розмова під час війни недовга та жорстка.
Розмови і справді були нетривалі, а дороги фронтові для братів, повновидих, кучерявих здорованів, схожих на матір, виявилися довгими. Від самого Києва і до європейських Праги та Відня. І бої тяжкі пройшли рядові кулеметники разом, і оточення, і навіть полон. У самісінькій Хорольскій ямі смерті побували. Чи то доля, чи щасливий випадок врятував – тільки Богові відомо. Його промисел. Зберіг. Мабуть, для того, щоб ім’я добре батька поновити і пам’ять про нього зберегти..

Родинний оркестр

В дев’ятсот чотирнадцятому, коли почалась війна з германцем, Іларіон Майборода пішов на фронт. Воював чесно. Не осоромив козацького роду. Був поранений. Одержав медаль за хоробрість. А коли проголосили кінець війні, залишив остогидлі окопи і поїхав додому. Треба ж було орати. Руки та й серце нестерпно тужили за справжнім ділом. І земля-матінка, вкрита рясними березневими дощами, немов самотня жінка, з надією чекала та не могла дочекатися справжнього господаря.
Кожен на Пелеховщині знав, що пращури його були з Січі. Ще з тих далеких часів, коли легендарний козачий полковник Пелех заснував на цій родючій полтавській землі хутор-зимник. Тому онуки діда Майбороди, брати Георгій і Платон, немов заворожені, слухали розповіді сивоусого Івана про давні далекі походи та жорстокі битви. І про те, як підступна шльондра цариця привела на Січ сорокатисячне військо чужинця генерала Текелі, щоб окропити Дніпрові пагорби християнською кров’ю. Тому і пісні вони співали сумні і протяжні, немов нескінченний чумацький шлях, котрим колись ходив в Таврію до моря дідів батько Федір Майборода. Колись звичними речами в їх руках були пістоль й шабля, а зараз Майбороди стали звичайними гречкосіями. Усією великою родиною поливали рясним потом рідну до нестями землю, пестили її, немов малу дитину, і вона щедро віддячувала за це восени. Ну, мабуть, були вони не дуже звичними хліборобами: батько Георгія і Платона, Іларіон, простий селянин, що закінчив лише три класи церковнопарафіяльної школи, мав в себе вдома чималу бібліотеку, де серед агрономічної та духовної літератури були твори Чарльза Діккенса, Миколи Гоголя, а ще російських письменників – графа Толстого та двох Іванів – Тургенєва і Гончарова. А ще він співав із жінкою в церковнім хорі, самотужки засвоїв нотну грамоту та навчив її братів та малих синів. Після важкого дня біля мазаної хати збиралися родичі та сусіди, щоб, зморені працею, відпочити душею, слухаючи, як немов небесні янголи торкаються струн маленького родинного оркестру. Несамовита скрипка вторить задумливій гітарі, а розсудливі глибокі контрабас і бандура наздоганяють шалену мандоліну. Немов спів соловейка в зеленім гаї, понад ставком музика плекала і владно тягнула до себе, даючи в тяжкий час спокій і надію.
Якось пережили буремні роки громадянської смути. Тільки-но стали на ноги після продрозверстки, а вже записують до колгоспу. А якщо відмовляєшся – називають куркулем або підкуркульником, виселяють з рідної хати та відправляють під вартою вояків на люту голодну смерть до Сибіру. І нічого не вдієш. Бо уповноважені та вояки більшовистські ні жалю, ні сумніву не знають. І немов би свої, такі ж кровні брати, селяни, тією ж землею вигодувані, а роблять як чужинці. Потьмянів, мабуть, розум від кривавого кумачу і брехливих газетних шпальт, про котрі міські двадцятип’ятитисячники на зборах, мов дятли, талдичуть.

Подалися в Запоріжжя

Залишили Майбороди в селі все майно, яке ще до вчора родині належало, і подалися, голі й босі, у місто, до Дніпровських порогів, де вже багато
років греблю і металургійні заводи будували. Там в робітниках велика потреба була. Всіх охочих брали. Хоч навіть і куркуль. Посміхались навіть в конторі: це для «міроєдів» справжнє перевиховання. Це про нього, Іларіона, котрий з самісінького дитинства, з раннього ранку до пізньої ночі в полі працював! Немов в обличчя плюнули. Посміхнувся ніяково та відійшов. Почав працювати на коксохі­мічному заводі. Жити ж якось треба. З часом і житло своє міське з’явилось. У бараці на дев’ятому селищі. Старший син в той час вже техніком працював на алюмінієвому заводі, молодший вчився в школі. А весь вільний час діти присвячували музиці. Грали в самодіяльних оркестрах. І мріяли про вступ до справжньої консерваторії. Що у самому Києві.
Якщо багато працювати, то мрії обов’язково здійснюються. У тридцять шостому став студентом композиторського факультету омріяної консерваторії Георгій. А в тридцять восьмому вступив до неї і Платон.

Арешт, суд, розстріл

Але недобрим був той страшний рік. В Запоріжжі заарештували батька. В ніч на 9 березня. Після веселого та п’яного святкування, що, мабуть, влаштували для своїх жінок робітники УНКВС. Бо під час обшуку уповноважений все просив у господині холодної водички та жадібно її пив, рясно проливаючи краплі на тугий комірець і емалеві сержантські трикутнички.
Іларіона відвезли на сумнозвісну вулицю Рози Люксембург (нині — Дзержинського) та посадили до переповненої камери. Його, як і інших – інженерів, бухгалтерів, ливарників і столярів, – звинувачували у створенні контр­революційної повстанської організації на коксохімічному заводі. Вони нібито готували збройне повстання проти Радянської влади, яке мало початися під час війни з Польщею та Німеччиною. І керував заколотниками нібито колишній офіцер армії генерала Денікіна Едуард Прейс, засуджений до розстрілу ще в тридцять сьомому. Майже місяць нещадними катуваннями вибивали з арештованих визнання всього того, що вимагає слідчий. Розчавлювали в стулках дверей пальці і статеві органи, припікали шкіру папіросками, били гумовою палицею, наповненою піском, добами не давали спати. Домоглися свого. 30 березня Іларіон пише на ім’я наркома Єжова «щиросердне зізнання». На початку квітня, на єдиному після цього допиті та на очній ставці з іншими обвинувачуваними, вперше в житті побаченими, – Якимом Мельниковим, агентом постачання Нікопольського водоосвітлення, Павлом Кіло, майстром монтажних робіт з коксохіму, Сергієм Нечаєвим, головним бухгалтером управління ринку, Олександром Ніколаєвим, начальником планово-виробничого відділу деревообробного комбінату, і столяром соцміста Андрієм Христичем, — він повністю погоджується з кожним словом слідчого, визнає всі звинувачення. Ще майже місяць поневірянь у камері і засідання трійки Управління НКВС по Дніпропетровській області .За п’ятнадцять хвилин розгляду справи всіх шістьох звинувачуваних присуджують до розстрілу. 16 червня тут же, в Запоріжжі, у енкавеесівському гаражі на вулиці Рози Люксембург засуджених стратили.

Пісні Платона

Майже двадцять років мовчки несли в собі той нестерпний тягар брати, не звертались до прокуратури, не просили перегляду надуманої справи, слухняно писали в анкетах про батька, який є ворогом народу, не вірячи жодному слову звинувачень. Бог їм суддя за покору. Тільки в п’ятдесят сьомому батька, як і шістьох інших безвинно страчених, реабілітували. За відсутністю складу злочину. Тоді і «вибухнув» піснями молодший з братів, Платон. Мабуть, знайшов нарешті ту загублену, здавалось, назавжди, стежину, що нею йшов по життю батько, щира і справжня людина Іларіон Іванович Майборода.
В 1989 році запорізькому музичному училищу, що колись в далекому тридцять восьмому розміщувалося в невеликому одноповерховому будинку на вулиці Рози Люксембург поряд з НКВС, було присвоєно ім’я померлого композитора-лауреата Платона Іларіоновича Майбороди. А трохи далі, на тій же вулиці, яка до сьогодення зберегла ім’я засновника «чрезвичайки», на місці, де у тому ж тридцять восьмому було страчено батька композитора, споруджено пам’ятника. На ньому немає імен. Їх було так багато, невинних жертв злочинного режиму. Але це па­м’ятник і йому, Іларіону Майбороді, батькові славетних синів, світлій і порядній людині. До цього пам’ятника — стежина всіх небайдужих. Бо коли забуваєш про минуле, воно рано чи пізно повертається.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on VKEmail this to someone

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

ЧИТАТЬ ЕЩЕ...

ружжо5

Прощай, оружие! В Запорожской области завершен месячник добровольной сдачи «убийственных» средств (фото)

Читать дальше →