Загрузка..
Вы здесь:  Главная  >  Архив-2014  >  Текущая статья

До Славутича яром-долиною…

Автор:   /  13.05.2014

Шановний гість

У 27-му, наприкінці НЕПу, старий Жученко взяв онука Грицька у пішу подорож до стародавньої козацької Хортиці та до славетних дніпровських порогів, що невдовзі мали піти під воду. А десь через тиждень після повернення до хлібосольного хутора Жученків за­вітав Дмитро Іванович Яворницький. Бажав подивитися на дивом збережений прадавній, ще початку XVII сторіччя, козацький зимівник та зустрітись із давнім приятелем, дідом Грицька, Олександром Михайловичем. Приймали його біля зимівника, якого дід старанно доглядав і в якому вже ніхто не мешкав. У високому, на гранітному фундаменті, будинку у стилі козацького барокко, критому зеленою бляхою, охайно побіленому, з багатою ліпниною з квітів та грон винограду над вікнами ззовні. Дід побожно, немов перед плащаницею в церкві, ходив коло довгоочікуваного гостя й частував його горілкою. Пили, як і личило нащадкам запорожців, із коновок. Гостеві піднесли здоровенну мідяну, з якої пригощався колись, як запевняла родинна традиція, навіть сам гетьман Мазепа.

Після того як Гриць безпомилково прочитав три сторінки псалтиря по-церковнослов’ян­ському (навчився по волі діда ще на шостому чи сьомому році життя), та й ще свого власного вірша про козацьку давнину, підпилі Яворницький з дідом обережно зняли з товстих балок в просторій клуні мережані сволоки з останніх запорозьких куренів і довго розглядали вирізьблені старовинні дати та слова молитви зі сволока, зронюючи сльози і тримаючи один одного за плечі.

Нове Запоріжжя

{фото3 справа}…У енкавеесівському підвалі на вулиці Рози Люксембург— задуха та нестерпний отруйний сморід, котрим наскрізь просякли цвіла цегла стін та брудна солома на земляній підлозі. Людей – мов оселедців у діжці. Можна лише стояти, торкаючись одне одного та дихаючи в чиюсь потилицю. Усі – «вороги народу». Хоча дехто з цих людей ще сам в це не вірить та відмовляється підписувати потрібні слідчому папірці. А провина двадцятирічного Григорія перед владою вже три тижні як доведена. Взяли по доносу «з полічним»: читав та зберігав у своїй кімнаті інститутського гуртожитку на Лепіка заборонені книжки Винниченка та Олеся…

Григорій під арештом не вперше. Забирали ще восени 32-го разом з батьком за невиконання додаткового «плану до двору» та за відмову йти «до комуни». Виплигнув із арештантського потяга на ходу біля Богодухова, за Харковом. Місяць, потерпаючи від голоду, жебракував на залізницях із безпритульними підлітками, «пацанами», пробивався додому.

Бачив, як дорідне зерно, пограбоване владою у таких як його батько і дід, лежало під пильною охороною у буртах, нашвидкуруч прикрите брезентами, і пріло та гнило під дощами. Скрізь: і у Долинській, і у Знам’янці, і на полустанку Висунь, і поблизу станції Кривий Ріг. Зерна було так багато, що не вистачало вагонів, щоб вивезти на північ, у Московщину.

Бачив, як, божевільно блукаючи полями в надії знайти торішній колосок чи качан кукурудзи або викопати мерзлу картоплину, засинали й не прокидалися люди. Як на сморід трупів збиралися вовки, яких раніше не було в степовій Україні. Як залишками вовчого банкету смакували тхори. Як люди, доведені до відчаю, їли людей.

Вже біля рострощеного комунарами дідового хутора гнався за ним високий виснажений чоловік з божевільним поглядом – дядько Довгаль, сусід, що часто бував у хаті Жученків. Впав, не наздогнавши – і сконав. Чого він, єдиний вцілілий з великої родини, хотів від хлопця? Мабуть, того ж, чого і сусідка Векла, колись статечна, працьовита й заможна, від своєї дочки, з котрою Гриць ходив до початкової школи. Векла, що раніше завжди щедро пригощала дітей солодкими й пахучими яблуками та цукерками, збожеволівши від голоду, зарізала дочку, немов велику гуску, варила в казані людське м’ясо, сама їла й давала іншим. Наповнивши шлунок, довго шукала донечку, щоб і її нагодувати. Але знайшла тільки її голову. Усвідомивши, що вчинила, вибігла на вулицю і у розпуці ридала, проклинаючи радянську владу, доки її не забрала міліція.

…Після арешту чоловіка та сина врятувала мати рештку родини Жученків від Сибіру, бо була з бідняцького роду: її походження знали всі. Але від голоду врятувати не змогла.

{фото2 слева}Поховав на початку 33-го Григорій старесеньких бабку з дідом та піврічну сестричку-немовля, бо не мали ані молока, ані хліба, дарма що пішов пасти корів у радгосп.

Лягло село в одну велику яму на безкрайому колгоспному кладовищі.

Рятуючись, виїхали до Кривого Рогу, де знайшла мати роботу при шахті за пайку хліба в 200 грамів для себе та й для дочок.

А Григорій подався на Запоріжжя навчати грамоті неписьменних робітників металургійного комбінату. Згодом, склавши екзамен, вступив до педагогічного інституту. Його вірші, надруковані у Харкові й Києві, схвалили Максим Рильський та Павло Тичина…

Страницы: 1 2

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on VKEmail this to someone

ЧИТАТЬ ЕЩЕ...

​"Смарт-холдинг": магазины "Амстор" атакуют вооруженные люди экс-управляющего, пойманого на противоправных действиях

Читать дальше →