Загрузка..
Вы здесь:  Главная  >  Рубрики  >  Власть  >  Текущая статья

Запоріжжя. Розумне, тепле, красиве – моє. Львів’янка про наше місто

Автор:   /  12.11.2018

   

dig

 

«Розумне, тепле, красиве Запоріжжя – твоє», – написала мені телеведуча Ольга Вакало, одна з найяскравіших особистостей, із якими я мала щастя тут познайомитися. – «Весь жовтень воно для мене таким і було», – відповіла я.

«Це місто складне», – кажуть запоріжці на енній хвилині нашого знайомства. «Заводомерія» (подейкують, що Запоріжсталі дешевше було купити міську владу, ніж дотриматися вимог екологічності), сепаратистські настрої, високий рівень алкоголізму і криміналітету, небезпечна екологічна ситуація – усе це є, і дещо з цього я мала нагоду зауважити.

Але за місяць, який я прожила у Запоріжжі, готуючись до Запорізької книжкової толоки, знаю це місто іншим. Моє Запоріжжя – це місто унікальних феноменів різного формату.

У перший же вихідний я побувала на екскурсії, яку проводив запорізький історик Роман Акбаш районом, що зветься Соцмістечко, або Шосте селище. Збудований у 1929-1932 рр. і доповнений після Другої світової. Конструктивізм і сталінський ампір. Між іншим, недалеко звідси на початку 1950-х жили мої бабуся й дідусь, тут народилася моя тітка, і, дивлячись на вулиці й на світлини, які гід передає учасникам прогулянки, я намагаюсь уявити, що бачили довкола себе мої рідні.

«Місто майбутнього», «місто-сад» – ось що хотіли створити тут архітектори. Район мав бути збудований так, щоб усе життя могло минати у межах дворів: дитсадочки, школи, поліклініки, бібліотеки – усе розташовувалось поряд (це й був прототип теперішніх мікрорайонів). Роман Акбаш читає нам лекцію про те, що таке конструктивізм, показує не лише фасади будівель із доріг, а й заводить у двори.

«Якщо ви бачите посеред двору велику клумбу, то будьте певні: тут був фонтан». Так, у дворах майже всюди було передбачено фонтани. Гід розповідає про знайомого вісімдесятилітнього казаха, що юнаком побував у Запоріжжі й до старості упевнений: це – найкраще місто в світі.

Згадує також про уродженця Запоріжжя письменника Володимира Войновича, який у мемуарах писав, що в армії потрапляв у бійки, бо «діди» не розуміли, чому він так пишається тим, що походить із Запоріжжя, так гордо вимовляє назву свого міста, не менш гордо, ніж пітерці чи москвичі.

Акбаш іронізує й по-доброму підсміюється, просить запоріжців не казати, що все у них найбільше чи найперше (мовляв, є така звичка у містян), бо і проспект Соборний не найдовший у Європі – у Харкові Московський довший, і Хортиця – не найбільший річковий острів – у Словаччині є більші. Беріть, каже, приклад із львів’ян. Вони скромніші: задумливо вказують на архітектурні об’єкти: «Це друга у Європі будівля, яка…», «Це другий у Європі трамвай, який…». (Тут я усміхаюся, але не зізнаюся групі, звідки я).

То що там з одним із найбільших річкових островів у Європі? На Хортиці забуваєш про промислове місто, із яким Запоріжжя асоціюють передусім. Зелень (у жовтні – жовтінь і червінь), плавні, коні – це те, що я бачу, а дикі кабани, лисиці, олені – це те, про що мені розповідають, і я не маю підстав не вірити, що вони тут є.

Кам’яні баби, кам’яні хрести, зібрані з усього регіону, кургани (за радянських часів їх знищували, наразі відновлюють), давні святилища, змодельована Січ із церквою й переливами дзвонів, які я, щоправда, чула лише з відео в ютюбі, – різного роду місця сили.

Те, що захоплює мене найбільше, – ангар із кораблями часів російсько-турецької війни 1735-1739 років, знайденими у Дніпрі в 1998-му; човни у процесі реставрації, їм, звичайно, бракує музею – з відповідними умовами для зберігання, добрим експонуванням, підсвітками і всілякими іншими доречними штучками, але навіть без цього, у холоді й вологості, у напівтемряві, з малої відстані огляду вони вражають.

ДніпроГЕС – це окрема моя любов, любов неоднозначна, бо ж «вони знищили села, пороги – як мені до цього ставитися?» – «А так, що немає чорного і білого, люди тоді жили в мазанках і у темряві, і був Голодомор, звичайно, а отут – таке інженерне диво». На інженерне диво й на Дніпро я дивлюся щоранку, проїжджаючи греблю, бо живу на правому березі, а працюю на лівому.

Ці оглядини не завжди вдаються, бо запорізькі маршрутки – це також феномен, хоч, мабуть, і не унікальний: коли стоїш (а сісти одразу зазвичай не вдається), тут нічого не видно. Ввечері, коли повертаюся додому, простіше, і щоразу я повертаю голову вбік, де розташовано те, що до 1970-х років було внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО, аж поки не почали будувати другу чергу ДніпроГЕСу.

Двічі я проходжу греблю пішки – одного разу вдень, у навушниках, раз по раз клацаючи фотоапаратом; іншого разу – пізно ввечері, слухаючи лекцію про логіку побудови електростанції, раз по раз безглуздо сміючись, як у пісні Христини Соловій: «Краще безглуздий сміх», ніж демонстрація того, що я ніколи не зрозумію конструкції електростанцій, навіть якщо мені це розтлумачать найкращі педагоги. Тож моя любов до ДніпроГЕСу – тим більше ірраціональна.

Страницы: 1 2 3

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on VKEmail this to someone

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

ЧИТАТЬ ЕЩЕ...

foto 2

Продолжение админреформы: в Запорожской области может остаться 5 районов

Читать дальше →